ОФІЦЕР
– Діана, ти Діму пам”ятаєш? – прозвучало в телефонній трубці.
Я спочатку перевела подих, щоб трохи заспокоїти стиснуте враз серце. Від такого початку розмови серце звично стискається. Я чула за три плюс роки не раз такий початок…
Початок про кінець…
А вже потім я згадала Діму.
Звичайно, я його пам”ятала.
Бувають офіцери й офіцери.
Бувало так:
– Здравствуйте. Я офицер, иду в такое-то подразделение. Мне нужна ваша помощь. Мне нужна форма размера…. берці размера… Тактический рюкзак и аптечку. И наколенники. И можно мне сменить каску? те, что нам выдадут, мне неудобны.
– Понятно. – відповідала я. – А как ваша рота? она экипирована?
– Рота? – дивувався співрозмовник-офіцер. – А что рота? ну, я ещё не знаю. Я же только еду. Наверное. Им же всё выдадут.
Такий офіцер швидко йшов лісом. Йому тут же пояснювалось, що ми не виконуємо одиночні заявки, тим більше від офіцерів. І що офіцер мусить найперше попіклуватись про своїх бійців, а вже потім вирішувати проблеми своєї екіпіровки.
А з Дімкою усе було точно навпаки.
– Мабуть, старшина. А чи сержант. – сказала я своїм, вперше прочитавши його заявку.
Настільки чітко було складено її, настільки продумано робився запит до волонтерів. Найперше допомога по хазяйству – генератор, бензопили, будівельні матеріали, інструмент. Потім перелік теплих речей для підрозділу – а діло було в чотирнадцятому, коли наша армія була такою ж як Нацгвардія, яка стояла поруч з армією, на передніх лініях фронту. І були вони усі однаково роздягнені та роззуті, та ще й підголодовували.
Заявка справляла враження своєю хазяйновитістю. І ми швидко почали її опрацьовувати, намагаючись допомогти тому невідомому сержанту чи старшині.
А вже коли заявку було відвезено – назустріч вийшов Діма. Діма, офіцер.
Справжній офіцер. Спочатку вдягни бійців – потім себе. Спочатку облаштуй позиції – а потім вже забаганки.
Ми потім іноді говорили по телефону. Щось іще передавали. Доки він не сказав:
– Досить, усе є. Дякуємо вам.
І зуб на зуб в нього не попадав. По голосу, воно ж чутно, коли людина з біса змерзла.
Поруч з бійцями. У бліндажі. Вітер гудів у телефоні. Бухало неподалік.
Отакий звуковий фон був завжди в наших розмовах.
– Ти Діму пам”ятаєш?
і в мене стиснулось серце. Я надто добре знаю такий початок розмови.
Ні, його не вбито. Він живий.
Поранено? – можна сказати й так. І назва цьому пораненню – лейкемія.
Отак. Пройшов фронти. Вцілів сам і вивів солдатів. Стояв з боями.
А догнало вже в тилу.
Страшна хвороба. Але він виживе. Так кажуть його друзі – теж справжні офіцери. І так кажемо ми – волонтери, які стояли поруч з ними в найстрашніші місяці війни.
Просто йому треба допомогти. Допомогти вижити.
Офіцеру, підполковнику Нацгвардії Давиденку Дмитру
Тримайся, Дімка.
Тобі є для кого й заради кого жити.
4731219106488426 Давиденко Дмитро Андрійович
(099)9210904 дружина Тетяна
Якщо ви хочете допомогти Дмитру Давиденку у цьому бою – реквізити додаються в фото.
Якщо не можете допомогти йому грошима – допоможіть принаймні словом
Іванна Поровська (Ivanna Porovska)
Koshkina Iryna
підкажіть – до кого з волонтерів можна звернутись з приводу допомоги в такому лікуванні?
Леся Литвинова я знаю, що тобі вже відомо про цю історію. Просимо допомоги.
Blogger Comment
Facebook Comment